Про світлячків і х'юмідори
У дитинстві я читала розповідь про те, як хлопчик поміняв свою нову машинку на світлячка. Посадив його в сірникову коробку і приніс додому, немов скарб. І коли його запитали: "Як же ти міг нову іграшку поміняти на комашку?" Він відповів: "Тому що вона жива і світиться".
І мені було дуже шкода цього хлопчика, бо я розуміла, що він вчинив по-дурному. Його аргумент про те, що світлячок «живий і світиться» здавався мені смішним і нерозумним. І я дуже хотіла винести урок з цієї розповіді і ніколи не допустити подібної помилки. Я не знала тоді, що доросле життя - це великий обмінний пункт, де змінюється час на гроші, особисте життя на кар'єру ішило на мило.
Як легко нам нав'язали чужі цінності, а ми повірили, що сухе молоко краще коров'ячого, а хот-дог смачніший домашньої їжі, що шлюбний контракт надійніше вінчання, а аборт не вбивство, а всього лише планування сім'ї.
Ми поміняли сироїжки на печериці, пікніки - на фуршети, читання книг - на шопінг, розмови - на переговори. І ось вже замість друзів у нас партнери, замість коханих - бойфренди, а замість щастя - кайф.
Ми перестали плакати над фільмами і співати пісні за столом. Говорити по душах і мріяти. Ми стали стриманими і закритими. Освоюємо гольф, кінний спорт і мистецтво управління яхтами. Куримо кальяни і сигари, називаємося панами і переконуємо один одного, що життя вдалося.
Колись у мене було замовлення написати статтю про спеціальні пристосування для куріння сигар. Я відправилася в магазин для VIP-клієнтів, який нагадував скоріше музей, ніж сувенірну лавку. Під скляними вітринами поблискували сріблом і нержавійкою дивні предмети, схожі на знаряддя тортур в підвалах гестапо. І назви у них були під стать: гільйотина, х'юмідор. Ці «інструменти» призначені для того, щоб витончено ампутувати голову ... сигарі.
Я пам'ятаю, як довго й уважно розглядала всю цю нісенітницю, над створенням якої трудилися люди. А потім довго й уважно слухала продавців, які цілком серйозно розповідали мені, що поважаючій себе людині без цих гільйотин і х'юмідорів ніяк не обійтися.
Перш ніж написати замовлення, я щосили намагалася полюбити і визнати необхідність маленьких речей для великого життя. Мені було неймовірно цікаво подивитися, хто ж це все купує? Варто зазначити, що будь-яка дрібничка коштувала більше прожиткового мінімуму середньостатистичного громадянина.
І ось одного разу я побачила передачу про колишнього кумира, колишнього ведучого, колишнього красеня. Показували його будинок, який до болю нагадує ту саму крамницю з непотрібними сувенірами. Господар зі знанням справи відрубував гільйотиною голову кубинської сигари, із поважним виглядом всаджувався в крісло, викладав ноги на стіл і закурював. Я не пам'ятаю, що він говорив, власне, це було не важливо. Камера ковзала по колекції зброї, яку він збирав, по фотографіях зі знаменитостями, якими він пишався і по величезному будинку, в якому ніколи не звучали дитячі голоси.
Репортер говорив щось про славу, благополуччя та велич. А я бачила старість і самотність в оточенні антикварного начиння, яке тільки посилює враження старості і самотності. І ті самі х'юмідори, як символи марності і непотрібності в так швидко протікаючому житті...
І я чомусь згадала того хлопчика з мого дитинства, який зробив правильний вибір, помінявши марну пластмасову машинку на живого світлячка.
Одного разу я побачила рекламний щит: «Шукаю споріднену душу» і телефон. І дивлячись на потік іномарок, раптом чітко зрозуміла, що багато хто обміняв би свої справжні машини на споріднену душу, як той хлопчик з мого дитинства на світлячка.
© Олена Рог "Світлячок і х'юмідор»
|