Україна пам’ятає – світ визнає!
Вшануй жертв трагедії, пам’ятай свою історію
Хто це? Хто будить мене щоночі?! Хто водить за мною запалими очима, в які перелилися всі страждання, всі муки й скорботи роду людського? Хто розпинає душу мою на хресті всевишньої печалі?
І знову вони йдуть… Щодня, щоднини, щоночі… Мільйони тіней, мільйони очей прошкують небесним Чумацьким Шляхом і повертають до мого серця. Ідуть українські Варвари-великомучениці, пригортають до всохлих грудей немовлят босоногі Богородиці, пропливають Марії Оранти, святі Покрови роду нашого… Василі, Одарки, Катерини, Івани… Янголи крізь мене летять!.. Лишають білий зойк, білий крик, що сходить у моєму серці білою мукою. Ідуть із холодних боліт, зі снігових заметів, з весняних дібров – і в білих розвернених садах, на всіяних кульбабами луках – падають!..
Чи то я, чи моя пам'ять, а чи душа летить у ту весну і квилить-голосить у Всесвіт? Кричу до мовчазного неба, до білих садів, схожих на велетенські мари, здіймають руки до місяця, схожого на вогник воскової поминальної свічки. Закликають Землю, на якій дотлівають свічі людського життя… Мільйони погаслих свічок!..
Господи! Невже і там, у твоєму Раю, є Україна, яку заселяєш віднині святими душами?! Сину Божий! Ісусе Христе! Порятуй від смерті народ мій! Ти ж умів двома рибами і п’ятьма хлібами п’ять тисяч наситити. Створи диво, Господи! Порятуй!!!
Щоночі й донині крізь мене скриплять вози, і щоночі везуть їх у могильники, і щоночі чую, як оплакують їх солов’ї, зозулі й бузки на цвинтарі, та плачуть молоді трави, та стогнуть жита і ридма ридають зорі – летять і гаснуть над спорожнілими хатами…
Ходи до мене вечеряти, роде мій!
Марії, Ганни, Уласи! Петри, Михайли! Мокрини, Домахи, Пилипи, Василечки! Ласкаво прошу до столу!
Пригощайся роде мій скорботний! Діти мої – квіти зітнуті! Ключ мій журавлиний, на рідній землі підстрелений!..
І пливуть Чумацьким Шляхом білі тіні з білої небесної України, і сідають до поминальної вечері.
|