«Semper tiro» (вічний учень)
Власне, мій особистісний і педагогічний портрети мало чим відрізняються. Я не дволикий Янус. Обов’язок кожного батька – до кінця своїх днів бути вчителем для своїх дітей, обов’язок кожного педагога - до кінця професійної кар’єри залишатися людиною.
Намагаюся кожен день прожити так, щоб не було соромно за попередній. Звичайно, бувають помилки, але не помиляється тільки той, хто нічого не робить.
Ніколи не поділяю життя на дім і роботу, бо часом навіть забуваю, де одне, а де інше…
Прагну в рутині паперів і обов’язків не забувати про творчість.
Намагаюся постійно вчитись. У колег. У друзів. У дітей. У книг.
Вірю в силу слова, буденного і образного, але обов’язково, щирого і справжнього, яке приходить у душу і будить там любов та добро, спонукає жити та творити.
Люблю, коли в дитячих очах на уроці запалюються вогники. Ці вогники пізнання і творчості вважаю своєю найвищою учительською нагородою.
Ненавиджу байдужість і формальність, бо це ще більше зло, ніж злочин.
Вірю, що саме тут, у шкільних стінах, у тиші уроків та гомоні перерв, у домашніх завданнях і контрольних роботах зріє наше завтра.
Щиро переконана, що школа ніколи не втратить своєї просвітницької функції, вона є і буде центром духовного здоров’я і естетичного виховання, творчих думок і несподіваних дитячих відкриттів.
Керуюся правилом: поспішай принести радість дітям, зробити добро людям - і ніколи не знатимеш найстрашнішого, що є на білому світі – власна непотрібність, зайвість і самотність.
Усвідомлюю велику відповідальність своєї професії, тому щоденно борюся з неуцтвом, підлістю, лицемірством. Прагну навчити бачити красу світу, людини, живого слова, думки, спілкування.
Люблю свою землю, сім’ю, колектив, бо це найкращі у світі люди. Люблю, коли за вікном автобуса тягнуться поля пшениці та соняшників. Годинами здатна слухати проникливу мову Ліни Костенко та карбоване слово Богдана Ступки. Мабуть, ніколи не збагну таємниці «чорного квадрата» Малевича, бо у моїй душі назавжди проросли польові квіти з картин Катерини Білокур. Обожнюю, коли серед міського гамору з динаміків лунає голос Ніни Матвієнко, бо тоді навіть абсолютно чужі люди на якусь мить стають «родом нашим красним».
Я проти скарг. Я за мистецтво маленьких кроків. Але найбільше мені хочеться, аби щодня у кожен дім входило щире, світле слово, сідало на покуті та надихало на добрі вчинки.
|
